4 лютого 2010 року заслуженому працівнику фізичної культури і спорту України, почесному майстру спорту, відомому гравцю баскетбольних команд СКІФ та «Будівельник» Київ, збірних України та студентської СРСР, тренеру Віталію Миколайовичу Ков'янову виповнилося 75 років. Багатьом любителям спорту, особливо молоді, ця постать відома лише за його роботою в Національному університеті фізичного виховання і спорту, де він обіймає посаду проректора. Лише високий зріст і кремезна статура видають в ньому колишнього баскетболіста.

 

Чемпіон Всесвітньої Універсіади, переможець кількох міжнародних турнірів, призер всесоюзних першостей та Спартакіади народів СРСР, багаторазовий чемпіон України – інших титулів він не здобув, хоча упродовж багатьох років був на майданчику одним з найкращих і найавторитетніших гравців.

 

Оскільки роль цієї людини в розвитку та становленні баскетболу в Україні, зокрема, в організації першої класної чоловічої команди, надзвичайно висока, розповімо про Віталія Миколайовича Ков'янова докладніше.

 

Той, хто пам’ятає Ков'янова ще у його юнацькі роки, підтвердить, що він завжди був на майданчику командиром. Був старанним, сумлінним, раніше за інших опанував технікою гри, вмів чітко виконувати всі прийоми та вправи.

 

Незважаючи на те, що Віталій був одним із найвищих у київській ДЮСШ-2, перший тренер хлопця Опанас Кузьмович Петров, довірив йому позицію нинішнього першого номера. Тож, він постійно займав місце позаду всіх у нападі, звідки майстерно диригував грою.

 

1953 року Віталій зі збірною командою України став третім призером Всесоюзної спартакіади школярів. Це була його перша солідна нагорода. Того ж року він став студентом Київського інституту фізкультури, гравцем однієї з кращих українських команд СКІФ.

 

Студенти-інфізкультівці були добре фізично загартовані. Лінивих та зманіжених не було, як не було й примхливих зірок. Кожен хотів вчитися, щоб отримати диплом. «Зубами чіплялися» за стипендію та гуртожиток – усі блага, що можна було в ті роки отримати від спорту.

 

З приходом до вузу Миколи Баглея, Юрія Виставкіна, Вадима Гладуна, Леоніда Поплавського, Валентина Кононенка, Валентина Куровського, Віталія Ков'янова, ще кількох вельми обдарованих молодих баскетболістів, на викладацьких посадах залишили тих, хто закладав основу команди в перші повоєнні роки: Олександра Леонова, Миколу Моренка, Михайла Фурмана. Та й в основному складі вони протримались недовго. Молоді потіснили їх своєю потужною азартною високо технічною грою.

 

В команді, яку виплекав і тренував Володимир Шаблінський, Ков'янова вже у 1957 році обрали капітаном. В ті роки, коли тренер експериментував, усім було важко. Багатьох рятувала вчасна підтримка Ков'янова. Всі добре пам’ятають, скільки сил і витримки доводилось докладати капітану, щоб йшов вірною життєвою дорогою один із кращих українських баскетболістів усіх часів, срібний призер Олімпійських ігор у Токіо, чемпіон Європи Микола Баглей. Багато працював Віталій і з Анатолієм Поливодою, якому важко давалося поєднання баскетболу з навчанням, дошкуляли хвороби. Проте він став заслуженим майстром спорту, чемпіоном Олімпійських ігор, світу та Європи.

 

Крім гри для Віталія не існувало нічого. Тонко розуміючи її нюанси та непередбачуваність, чудово орієнтувався на майданчику, вміло організовував атаки. Навіть при наявності на майданчику таких асів, як М. Баглей, В. Гладун, В. Кононенко, В. Стремоухов, В. Окипняк, А. Поливода, С. Коваленко, В. Куровський та інших він – далеко не другий в атаці.

 

Були часи, коли його дальні кидки та сміливі проходи вирішували долю гри. При захисті, не маючи потужного стрибка, тим не менше, знімав із власного щита майже всі м’ячі, що відскакували, відтісняючи тулубом усіх високих нападаючих суперника. За це й дістав прізвисько «краб», на яке не ображався.

 

Він частіше нагадував добру й уважну до дитини дбайливу няньку. Якщо тренера Шаблінського любовно називали «батько» або «тато», то Ков'янов заслуговував на назву «мамка». Докладав багато зусиль при розучуванні нових технічних прийомів та тактичних схем. Віталій бачив, що не всі хлопці були готові до виконання вимог тренера. З одного боку, було шкода талановитого товариша, з іншогоо, розумів, що без просування вперед, без бездоганного втілення у життя усіх настанов годі думати про майбутні перемоги.

 

Особливо хлопцям не подобались вправи, при виконанні яких треба було добре побігати, попотіти. Опановуючи, наприклад, «рваний ритм», «швидкий прорив» або, скажімо, той же «зонний пресинг», треба було багато разів пересуватися майданчиком туди-сюди на максимальній швидкості.

 

Віталій також втомлювався, але ніколи не стогнав, завжди знаходив потрібні для хлопців слова, щоб підтримати знесилених, терпляче разом із тренером аналізував похибки.

 

Його не менше від інших діставали легкі травми та тривалі хвороби, особливо докучливий радикуліт. Та кожного разу він знаходив сили і бажання вилікуватись, відновитись та повернутись до колективу.

 

«Заради справедливості зазначу, що були моменти, коли Віталій своїми зауваженнями, часом справедливими, просто гнобив тих хлопців, які невчасно повертались на свою половину і не любили зайвих підказок. Особливо допікав ледарів і тих, хто порушував режим, приходив на тренування із запахом «після вчорашнього». Щоб заспокоїти Віталія, я просто садив його на лаву запасних. Не раз обговорювали його поведінку на загальних зборах команди, виключали з капітанів. Нічого не допомагало. Лише згодом, коли Віталій через травми почав рідко виходити на майданчик, трохи вгамувався. Сам був вищою мірою дисциплінованим, охоче виконував усі вправи, був відданий грі, підтримував нововведення, полюбляв експериментувати. Надто вболівав за честь команди і рідного міста. Та й ігровий авторитет у нього був найбільший», – так писав про Віталія Ков'янова у своїх спогадах Володимир Олексійович Шаблінський.